Пятница, 29.03.2024, 15:01
Газета Нико Поль
Приветствую Вас Гость | RSS
Меню сайта
Наш опрос
Какая тема вас интересует в первую очередь?
Всего ответов: 818
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа
Главная » 2009 » Декабрь » 2 » ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ ТА ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
13:37
ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ ТА ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ
Все було як завжди... Мітинг, скорбота на обличчях, запалені свічки, священники, страшенні цифри жертв нелюдяного режиму. Важко уявити масштаби втрат, над якими ще сперечаються вчені: 4,2 мільйони, 7 мільйонів чи то 8,1... І невідомо, коли ж буде оприлюднена остаточна цифра...  Але все було і не так як завжди. Бо цю сумну сторінку історії нашої держави не можна уявити як буденність, непотріб, архівний пил. Бо не так вже й давно по Вкраїні проктилися три хвилі Великого Голоду. Починаючи з 2005 р. керівництво Української держави провадить послідовну кампанію, спрямовану на визнання Голодомору геноцидом українського народу. Верховна Рада України прийняла законодавчий акт, що стверджує Голодомор як прояв геноциду українців.

В суботу відбувся жалобний мітинг по всіх тих, хто міг бути і був корінням нації та її сумлінням, але був закатований у ГУЛАГу та помер від найстрашнішої, найлютішої смерті – смерті від голоду. На мітінгу виступили секретар міської ради Валентина Горяна, історик Ігор Анцишкін, голова товариства «Меморіал» Терещеня, члени організації рідної слов’яньскої віри, інші громадські діячи та пересічні городяни, кого – безпосередньо або опосредовано - торкнулися ті страшні часи. А кожний, напевно, думав про своє і намагався уявити, а як би він зміг пережити такі лиха... Це було вранці, а передвечір біля музею жертв Голодомору та політичних реперсій вшанували хвилиною мовчання, запаливши великі свічки. Надаємо слово декільком учасникам мітингу...

Степан Борозний 88 років, в минулому - політичний в’язень: «Я відсидів в совєцьких таборах, німецькій тюрмі... В 1947 році розстріляли мою маму, відчима, мене більшовіки, коли прийшли на Західку Україну другій раз, теж засудили до розстрілу, проте замінили страту 20 роками каторжних робіт в Норильську. До речі, моя дружина, якої, на жаль, вже немає поруч, тежд була засуджена до 10 років... Мені здається, що на такіх акціях мало б бути набагато більше молоді, ніж зазвичай буває...»

Олена Білаш, 35 років: «Чому я сьогодні прийшла сюди? Тому що я – українка. Мої діди і прадіди були репресовані, і я хотіла б, щоб цього ніколи більше не повторилося. На мітингу був і мій 8-річний син, якому я, звичайно, розказувала про  Великий голод, показувала фотодокументи, документальні кінострічки... І так мають робити всі свідомі українці, а я відчуваю свій обов’язок робити це в своїй сім’ї...»

Катерина Тимохіна, перекладач, 24 роки: «Не розумію спроб декого навчити нас історичній толерантності», закликів все це забути – мовляв, жити треба днем сьогоднішнім, а цю сторінку треба перегонути і йти далі... Далі йти не можна, якщо не знаєш, звідки прийшов! І я читаю цю книгу спочатку, хоча в моїй родині і не було репресованих. Проте я українка, і моя присутність на цій акції – не якась помста, а співпереживання з усім моїм народом. В мене є дві сестри – і я, звичайно, говорю з ними на ці теми, даю читати книжки, переглядати фільми, тобто все те, що вони могли б переказати своїм одноліткам в школі. І вони розуміють мене. Розумієте, забути цього не можна до тих пір, поки не будуть розставлені всі крапки над «і», поки народ на збагне, що з ним зробили і не повернеться до того свого стану, якій відповідає нашим прагненням, поки українці на стануть такими, якими ми є апріорі, а не такими, на яких перетворилися після Голоду, репресій і всіляких «-ацій»...»

Костянтин Зубарєв, викладач англійської мови, тимчасово безробітний, 48 років: «Я прийшов сюди за покликанням серця. Я є патріотом своєї держави, і біль мого народу – це мій особистий біль. Наслідки голодоморів, рабського існування народу ми бачимо зараз. Це і розтліваюча, ворожа пропаганда, чужі ідеали, котрі ми бачимо на всіх телеканалах, які суцільно – в руках олігархів неукраїнського походження.  Телнебачення немов діє за заповітами Алена Даллеса, шефа ЦРУ. Ми бачимо, якою росте наша молодь. На жаль, здебільшого вона не така, якою її хотіли бачити наші дідусі та бабусі... Але слава Богу, що є й мисляча, патріотично налаштована молодь. Її поки що не видно, бо центральна влада не є патріотичною, вона наживається на горі народу. На щастя, ці часи закінчуються. Влада навіть не підозрює, як швидко йдуть зміни. Люди вже ехочуть дозволяти топтати свлою гідність. Ми не хочемо більше зневаги над нами на свої власній землі! Молодь, яка народилася за часів незалежності, вже не має страху, вже не так піддається зомбуванню, хоча росла в досить безпорадній та безпорядній державі. І саме вона приведе до влади національно свідомих, національно стурбованих лідерів, яким «Україна болить»... Ющенко, слава Богу, видав під кінець своєї каденції разом з декількома міністрами Концепцію національно-патріотичного виховання. І коли вона буде реалізовуватись так, як належить, якщо вона прийде у школи, якщо вчителі пропустять цей біль через себе і передадуть дітям, от тоді у нас буде майбутнє. Інакше ми залишимось сировинним придатком, банановою республікою. Ось згадайте, як посеред панахиди вчителі повели дітей геть з мітингу... Хіба це не є неповагою до нашої пам’яті, наслідком нашого рабського виховання?

Андрій Усатий: «На жаль, сучасну українську владу – владу приходьків, які прийшли на цю землю, щоб її грабувати -  ця хвилина скорбота хвилює куди менше, ніж власні проблеми. Її цікавить населення як електорат (який в своїх кулуарах вони йменують «охлосом») та джерело голосів на виборах, з якого, як кажуть, можна мати якийсь зиск.... На жаль, більшість сьогоднішніх можновладців по духу – не українці. В моєму серці та в моїй душі сьогодні – скорбота по невинно убитих та закатованих. В Нікополі позбавили життя моїх двох дядьків – тоді вони були молодими хлопцями, 19 та 20 років. Їх, як собак, постріляли біля сучасного мясокомбінату та покидали разом з 23 жертвами у провалля. Їх не дали навіть по-людськи поховати! Ций злочин зробили «на честь» другої  річниці революції – 7 листопада 1919 року... На жаль, ці могили знищені, в архівах документів про них немає. Вони залишились в памяті – моїй та моїх близьких. До спроб Ющенка підняти та оприлюднити ці сумні сторінки історії ставлюся позитивно, проте мене бентежить, що молодь здебільшого ці події обхолдять куди менше, ніж пиво та розваги. Вони, на жаль, ростуть космополітами, для яких історія власного народу, його звичаї, менталітет – якась абстракція...»

До речі, напередодні скрботної дати відомий історик Мирослав Жуковський  підготував історико-краєзнавче дослідження «Соціально-економічний розвиток Нікопольщини на початку 30-х років ХХ століття», де наводяться цікаві свідчення та невідоми до цього часу факти про ті страшні часи на Нікопольщині. Наведу лише одну цитату: «По неповним даним, що отримані в пошуковій роботі Нікопольським товариством «Меморіал», від голоду загинуло з 1932-1933 рр. в м. Нікополі близько 810 осіб, з селах Нікопольського району – 2 500 чоловік. В порівнянні в іншими районами Дніпропетровської області смертність від голоду була нижче внаслідок можливості відходу селянства на роботу до манганових шахт і на будівництво трубного заводу...»

Просмотров: 1064 | Добавил: Roves | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Поиск
Календарь
«  Декабрь 2009  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Архив записей
Друзья сайта
  • Персональный сайт редактора
  • Новости Никополя
  • Партия регионов. Никополь. Официальный сайт
  • return_links(); ?>
    Василий Архипов © 2024Создать бесплатный сайт с uCoz